ІСТОРІЯ НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ

 

            Житомирська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 33 була заснована у 1936 році. Вона частково розташована на території колишнього Богоявленського чоловічого монастиря та садиби, яка належала      родині відомого вченого, географа, керівника Російського географічного товариства, академіка Петра Петровича Семенова – Тян-Шанського, в будинку якого ( він існує і тепер) збиралися члени південного товариства декабристів. На розі садиби та вулиці Великої Бердичівської росла величезна ялинка, яку першою у м. Житомирі учні 33-ї школи прикрашали під Новий рік (1936). До цього ялинки не ставили, бо вважали їх символом  Різдва. За школою був великий фруктовий сад, шкільні ділянки.

           Під час ІІ Світової війни центральний корпус був зайнятий під німецький шпиталь. Після звільнення міста від окупантів (31 грудня 1943 року) шпиталь продовжив свою діяльність, але вже для радянських поранених воїнів. Одноповерховий будинок, де навчалися діти І-ІV класів, знаходився на території сучасного Інституту медсестринства. Діти прийшли туди на навчання 15 січня 1944 року. Ось що згадує колишня учениця школи, а згодом і вчитель, Кучинська Лілія Костянтинівна : «Як світлий промінь дійшла чутка, що почала працювати школа № 33. Але де ? В шкільному приміщенні хазяйнували німці : там була комендатура, шпиталь та інші воєнні установи. Виявилось : на клопотання вчителів : Ревчука Володимира Михайловича, Корбут Тетяни Олександрівни, Троїцької Наталії Іванівни дозволили навчати учнів в напівзруйнованих майстернях музичної фабрики. Ці відомості передавались від одного до другого і так далі. І потягнулись до нашої школи учні  з  різних шкіл : так хотілось в цьому безладі, почути мудре спокійне слово вчителя. Йшли діти до 33 школи з різних шкіл…

          Проте наша радість була недовгою : німців дратувала присутність дітей, які на перервах виходили на подвір’я і спостерігали за їх розгнузданою поведінкою.

           За їх вимогою школу № 33 закрили, а другого приміщення не виділили. А 1943 рік був ще важчим для нас, дітей. Велика кількість бойової техніки, що відступала  після невдалих боїв, відрізаний шлях відступу, активна діяльність партизанських загонів лютувала німців. Вони стріляли в жителів міста: і в дорослих, і в дітей. В грудні місяці  населення почало ховатися в підвальних приміщеннях, льохах. Шляхи відступу були відрізані. Щоб якось розібратися в заторах, німці освітлювали нічні вулиці палаючими будинками – від вул.. Шевченка до площі. Ми  страшно хвилювались – там же наша школа, невже згорить ? Але як раз  перед початком новорічної ночі почули переможене « Ура !» Салюти переможців зробили новорічну ніч прекрасною. А гурти дітей – школярів вже звідусіль мчали на Бердичівську. Як там наша школа ? Невже палає вогнем ? Але крики « Ура»  заспокоїли. Рідна наша школа № 33, білосніжна красуня стоїть серед згарища ! Ми кричали « Ура», хлопці кидали вгору шапки, всі обнімались і танцювали перед школою. Ми знову учні нашої 33-ї школи !

           Так воно і  сталося. 15 січня 1944 р. школа гостинно перед нами відкрила двері. Але  на жаль  в новому приміщенні  на розі вулиць  Шевченка і Бердичівської. Пораненим бійцям потрібне лікування, просторі світлі палати, кабінети. Все це було в нашій школі. Дуже добре ! Нехай лікують свої рани і повертаються на фронт, ми їм в цьому допоможемо! В цей час старенька школа стрічала своїх учнів, кожного зустрічали криками « ура», приймали в обійми. Принаряжені вчителі посміхались, їм також не уникнути обіймів. Для нас війна закінчилася, ми стали до роботи. Майже всі вчителі  були знайомі. Це ж всі наші, з нашої 33 школи. Ми працювали  на уроках з великою охотою, разом з нами раділи наші вчителі, яких ми зустрічали як старих друзів : щирих і доброзичливих. Війна продовжувалась, великі битви 1944 року закінчувались перемогою. Але кожний день до госпіталю, що був в нашій 33 школі привозили все нових і нових поранених. Після обіду всі учні нашого 7 класу йшли на роботу. Дівчата в білих халатах допомагали медсестрам, хлопці – на різних господарських роботах. Це було спочатку, а потім кожну неділю та в святкові дні в залі школи на ІІ поверсі лунала музика, веселі пісні, яскраві танці викликали захоплення у глядачів – поранених, які могли вже ходити, виліковувались або мали нетяжкі поранення. А хто це виступав перед пораненими ? Це була концертна група нашого 7 класу.

             Наші глядачі ставали нашими добрими знайомими або навіть друзями. Знали всіх поіменно замовляли програму. Так було до кінця навчального року. Перемоги на фронтах віддаляли від нашого міста лінії фронтів. Виліковувались поранені бійці – повертались в свої частини. Поранених ставало  все менше і менше, і госпіталь припинив в м. Житомирі своє існування. Наша рідна 33 школа розкрила для нас свої обійми. Ми продовжуємо і закінчуємо своє навчання в своїй рідній 33 школі, але вже це була зовсім інша школа – жіноча школа № 33.»

             Відступаючи, німці замінували школу, а у траншеях, які викопали на шкільному подвір’ї, закопали ящики снарядів   та інші бойові припаси. Все це було вивезено радянськими військовими, коли будували приміщення нової сучасної школи. Діти і всі мешканці були на певний час евакуйовані.

          Також по завершенню війни у 1945 році до Житомира приїздив тодішній Міністр Просвіти України Павло Григорович Тичина. Він відвідав 33 школу, оцінив стан приміщень, поспілкувався із вчителями, які  тоді працювали над відбудовуванням приміщення школи. Павло Григорович пообіцяв допомогти будівельними матеріалами. Через деякий час на ремонт школи було виділено деревину для будівництва, жерсть, шифер та подаровано бібліотеку на тисячу карбованців. 33 школа однією з перших розпочала свою роботу після завершення ІІ Світової війни у місті Житомирі.

          До 1955 року школа № 33 була жіночою.  Перший випуск 10-го класу, в якому було лише 8 дівчат відбувся у 1947 році.

          У 1956 році були створені спеціальні класи, які навчалися на базі землевпорядного технікуму і готували техніків – землевпорядників. Був 1 клас – 28 учнів.

          Випуск 1964 – 65 р.р. – це випуск учнів спец класу, які навчалися 11 р., одержували спеціалістів – піонервожатих.

         1 вересня  1973 року урочисто було відкрито новий корпус школи Острожинським В. Є. Червону стрічку перерізала учениця 1-го класу Крошко Наталія. Новий корпус був значно більшим, аніж старий та міг прийняти до себе більшу кількість учнів. Згодом старий корпус школи закрили через аварійність. У такому стані він простояв декілька років. Нині у старому приміщенні школи працює університет “Україна”.